Щаслива невипадковість. Історія Юлії Бистрової

Головна сторінка > Щаслива невипадковість. Історія Юлії Бистрової

Доктор психології Луганського національного університету Юлія Бистрова - людина ініціативна, раціонально мислячиа, креативна, оптимістична і, напевно, тому - везуча. Ще до трагічних подій на Донбасі Юлія вирішила відвідати викладацьке стажування у Польщі, скориставшись пропозицією фонду CEASC. Цей епізод дивним чином змінив її долю, надавши нові можливості, прямо скажемо, рятівні в сьогоднішній непростій ситуації, коли під час обстрілу постраждала її квартира.

Юлія розповідає:

- Про можливість пройти стажування у Польщі я дізналася випадково від своєї знайомої, яка працює в міжнародному відділі. Вона прочитала про неї на сайті фонду CEASC, і звернула увагу, оскільки колись їздила по одній з програм компанії в Брюссель і залишилася дуже задоволена. Строго кажучи, випадковість була невипадковою, оскільки я попросила її підібрати для мене гарну програму для подальшого професійного розвитку. Я - не звичайний психолог, моя спеціалізація - дефектологія, я працюю з дітьми, у яких є відхилення у розвитку. Після захисту докторської дисертації мені дуже хотілося поїздити по зарубіжжю. Зазвичай захист докторської припускає, що фахівець все вивчив в своїй темі і може вважатися визнаним експертом. Але мені хотілося розвиватися далі, вивчати, як організована робота колег в інших країнах, обмінюватися досвідом. В Луганську я завідувала кафедрою дефектології та психокорекції, тому мені здалася цікавою програма вивчення болонської системи. Я вирішила, що це мені допоможе в роботі і поїхала.

Це була не перша моя поїздка - раніше я їздила в Бельгію, Австрію по декількох програмах, але мені був цікавий досвід Польщі. Це ближче до нас, до наших умов, оскільки те, що пропонували Австрія і Бельгія - поки що дуже далеко від нас, і для нас, боюся, недосяжно в найближчій перспективі. Дуже великі кошти виділяються цими країнами для подібних програм, там налагоджена системна робота. І хоча стажування в Польщі було спрямоване на вивчення болонської системи, це було дійсно дуже цікаво і корисно. Нас вчили писати проекти, розповідали, як організоване навчання в польських школах і ВУЗах, про організацію студентських практик та перспективи студентів після навчання. Звичайно ж, цей досвід був безцінним, і я думала впроваджувати його у себе в університеті, але зараз ці плани в силу зрозумілих причин не реалізовуються.

Але від цього стажування я отримала навіть більше, ніж розраховувала спочатку. Дізнавшись про мою спеціалізацію, поляки запросили мене працювати до себе, щоб організувати обмін досвідом на платформі Вищої школи інформатики і мистецтв, у Лодзі. Їх дуже цікавить українська дефектологія, оскільки наш науковий підхід відрізняється від європейського. Справа в тому, що українська дефектологія базується на працях Льва Виготського, видатного психолога, педагога і дефектолога, чиї ідеї в ранньому СРСР були заборонені, а зараз активно впроваджуються і в Україні і в Росії. В Європі таких дітей навчають в звичайних школах, але за спеціальними програмами, Виготський же розглядав проблему комплексно, досліджуючи причини виникнення відхилень. У такому підході легше складати корекційну програму, коли знаєш, що у дитини порушене і з яких причин це сталося. Польським колегам дуже цікавий цей підхід, тому мені, як фахівцю, запропонували чотирирічний контракт. Звичайно, я з радістю прийняла цю пропозицію, тим більше що тут від мене не вимагається постійна присутність в університеті.

У Польщі професор - високооплачувана позиція, але він має не так багато годин, як в Україні. Європейська освітня традиція передбачає, що професор - це "запрошена зірка", яка ділиться унікальним досвідом зі студентами протягом короткого курсу. Решту часу він присвячує власної наукової діяльності. Професор у Польщі тоді хороший, коли він знає більше, ніж студенти, а польські студенти знають дуже багато. Вони мають можливість проходити зарубіжні практики, знайомитися з напрацюваннями різних шкіл постійно. За час навчання студент зобов'язаний пройти практику в двох державах Євросоюзу, отже, професор зобов'язаний відвідати, як мінімум, половину держав ЄС, постійно беручи участь в наукових конференціях, стажуваннях, семінарах, програмах. Причому в ЄС все це дуже вітається і активно оплачується. І це дає незаперечні переваги: одна справа - "варитися у власному котлі" і зовсім інша - постійно обмінюватися досвідом з колегами, збагачуватися новими методами, синтезувати і вибирати краще. Ось тому польська освіта вчинила квантовий стрибок у порівнянні з українською. Там викладач інтенсивно розвивається в першу чергу і доносить свої знання до студентів у доступній формі. Зараз я планую відвідати країни, про які давно мріяла - наприклад, Францію, Німеччину.

Дуже добре, що сьогодні українські викладачі мають можливість включитися в ці процеси. Міністерство освіти стимулює участь в подібних проектах українських викладачів. Сьогодні, за новими правилами, рейтинг ВНЗ залежить від того, наскільки активно викладачі публікують статті в спеціалізованих зарубіжних виданнях. Але для того, щоб публікуватися, потрібно обов'язково враховувати світовий досвід, тому необхідно їздити і бути в курсі подій, трендів і досягнень різних шкіл. Якби зараз мала можливість повернутися в свій університет, я була б дуже цінним співробітником. По-перше, тепер я ще й польський професор, а після проходження стажування отримала можливість безперешкодно друкуватися в зарубіжних виданнях. Звичайно, все ще впирається у фінансові можливості українських викладачів, але в цілому цей процес неминучий. Більш того, в ЄС нескладно отримати наукову стипендію для фінансування діяльності викладачів. Європі це вигідно: вони отримують наші уми і наші розробки, а ми - гроші для розвитку ідей, яких поки що не може запропонувати українська держава. Але для того, щоб отримати ці можливості, потрібно не лінуватися, не сидіти на місці, проявляти ініціативу: відвідати стажування, дізнатися, як правильно пишуться проекти для отримання стипендії. Адже у нас дуже класні викладачі і у всіх є ідеї! Але між ідеєю і отриманням фінансування - ряд дій, які слід здійснити. Ось, в Польщі нас навчили правильно оформляти проектні ідеї за три дні.

Мене часто запитують, як скоро українська освіта зможе зрівнятися хоча б з польською. Це складне питання, оскільки відповідь на нього залежить від декількох факторів. Все залежить від того, як скоро всі ланки української освітньої системи подолають інертність. Міністерство освіти вже змінює рамки і це правильний процес, він буде стимулювати людей на місцях. Але це тільки початок, тут потрібна набагато більш інтенсивна робота. Самі викладачі жахливо інертні. Ініціативу проявляють одиниці, решта «сплять». Як психолог, скажу: люди не хочуть виходити із зони комфорту. Поки все добре - знайдеться мільйон причин нічого не робити: зайнятість, безгрошів'я, кивання на особисті проблеми, страхи і риси характеру. В цьому сенсі поточна криза має навіть позитивний відтінок, оскільки просто вибиває людей із зони комфорту і змушує замислитися про зміни. І тут буде «сплеск» - хтось почне активно рухатися, вибиратися з проблем і своїм прикладом позначить нові, ефективні схеми діяльності для всіх. Багато моїх колег подали заявки на листопадове стажування після моїх розповідей.

Якби у нас був такий досвід, як у Польщі - у нас не було б таких пасивних професорів. Тому що в Польщі не звільняють за те, що у викладача не оформлені якісь документи: методички, плани виховної роботи або звіти. Там взагалі немає цих безглуздих бюрократичних перепон. У них інший критерій - думка студентів. Якщо професор, нехай він геніальний і один в університеті з такою спеціальністю, знає менше, ніж студенти, які побували на стажуваннях в масі інших країн: в Бельгії, Англії, Канаді і продовжує читати одну і ту ж лекцію роками - вони відмовляться від такого викладача. Коли професор нецікавий студентам - ВИШу немає сенсу продовжувати з ним контракт.

Але тут потрібно міняти і менталітет українських студентів. Бо якщо запитати у наших студентів, вони захочуть викладача, який буде створювати їм мінімум проблем, тобто невибагливого і по-конформістському налаштованого. Західний студент чітко розуміє, які знання він хоче отримати і здатний визначити, що професор цих знань йому не дає. Тому потрібно працювати з усіма стратами: і викладачами і студентами та чиновниками від освіти, що і робить фонд CEASC. Якщо нашу професуру поміняти важко, то ми можемо поміняти нашу молодь - коли наша молодь буде мислити, як західна молодь, вона змусить і викладачів працювати - і міністерство буде змушене реформуватися.

Повертаючись до моєї ситуації - Польщу я розглядаю, як трамплін. Я була на стажуванні в Німеччині і знаю, що професія спецпсихолога дуже затребувана. Там багато клінік і реабілітаційних центрів по боротьбі з залежностями, депресіями. А страждають цими розладами часто наші емігранти. Так що власна клініка в Німеччині або Франції для українського фахівця - абсолютно можливий формат роботи.

Моїм українським колегам хочу сказати: не бійтеся проявляти ініціативу, особливо, якщо є на кого спертися. У моїй ситуації це був фонд Central European Academy Studies and Certification (CEASC) і його Президент Микола Смолінський, за рекомендацією якого польська сторона запросила до співпраці не тільки мене, а й кількох моїх колег. Тут дійсно цінують людей, у яких є ініціатива, бажання діяти і досягати успіху - і обов'язково їм допомагають.